100 років після війни (частина 4 (остання))

Семмі думала, що він буде пропонувати бутерброд їй і вже відкрила рота, щоб відмовлятись, але руський почав їсти його сам.

- Розповідай- сказав йому голова.

- А чо тєбє розповідать? Ми - русскіє, богоізбранний народ. Нас тисячі лєт мєчталі захватіть всякіє гітлєри-наполєони. А ми всьо видєржівалі. Думаєтє, ви нас тут, в бараках етіх удєржіте? Хрєн там! Да ми вас смєтьом, когда понадобітся. Пєрєтопім, пєрєвєшаєм, ногамі запінаєм!

- Можна я вже піду на баржу?- жалісно простогнала Семмі.

- Ні,- відповів Коваль суворо.

- І Бєрлін возьмьом опять, єслі понадобітся!- войовниче закінчив руський.

- Де ж ви будете брати їжу та спирт коли усіх перевішаєте? - поцікавився Коваль.

- Самі прітащітє! Єсть єщьо колбаса?

- Повішані?

- Да чо ти до слов цєпляєшься? Главноє, что притащітє. Колбаса єсть, спрашіваю?

- Немає,- сказав голова.

Руський підвівся.

- А ти, нєгрітоска, нє боісь,- додав він.- Тєбя нє тронєм.

- Яка шляхетність,- вставила Амалія.

Руський подивився на неї та пішов зі двору.

***

Коли баржа відплила від берегу, Семмі винесла зі своєї каюти величезний пакет, поклала у нього здоровезний камінь, якій підібрала на березі, міцно зав'язала та жбурнула це все у річку.

Весь інший екіпаж спостерігав за цим дійством з альтанки.

- Слід розуміти, що там цукерки для руських дітлахів,- сказав Мюллер.

- Може краще було б забрати їх додому?- запитала Магда.

- Семмі вважає, що ці цукерки отруєні ідеєю роздати їх руським,- припустив Томашевський.- І нормальним людям після цього їх їсти не можна.

Семмі прийшла до альтанки та вмикнула камеру.

- Любі фоловери, я знов у дорозі. Маю що розповісти, але спочатку давайте послухаємо пані Магду, нашого лікаря. На щастя, їй ще не знадобилося медичне обладнання, яке вона возить із собою, але всі ми відчуваємо ії невпинну турботу. Пані Магда, розскажіть, як ви вперше побачили росіян.

- Вітаю глядачів. Семмі, я дивились інтерв'ю з паном Мюллером. Зі мною можете дипломатію не розводити. Так, я ненавиджу руських. Мені доводилось працювати деякий час у медичному центрі, де відновлювались поранені на Донбассі - як військові, так і цивільні. Руська преса демонізувала українських захистників. "Фашисти!- верещала руська пропаганда.- Бандеровці! Вбивають дітей! Гвалтують бабусь!". Але в нашому центрі лікувались та відновлювались звичайні люди. Молоді та старші. Чоловіки та жінки. Люди, які пішли боронити свою землю, бо руським захотилося пограбувати промисловий регіон України. Ці ненажерливі потвори вбивають та калічать замість того, щоб будувати та розвивати власну країну. Тому я ненавиджу руськіх. Всіх. Тих, що вбивали. Тих, що вели інформаційну війну. Тих, які це все одобрювали. Тих, які не одобрювали, але мовчали. Всіх.

Семмі вимкнула камеру.

- Вибачайте, але попереджую відразу: я вам інтерв'ю не даватиму,- сказав Томашевський.- Мені не слід світитися у блогах, бо колись в мене була дуже цікава служба. Вибачайте.

- А я не буду без нього,- втрутилась Амалія.

- Добре,- відповіла Семмі.

Вона взяла гітару і почала тихо перебирати струни.

- Пане Ян, а ви спіймаєте нам ще рибку?- спитала Магда.- Бо юшки хочеться.

- Спіймаю,- пообіцяв Томашевський.

- Доречі, Семмі,- заговорив Коваль.- Скажіть, яка, на ваш погляд, наймерзенніша істота у Всесвіті?

- Руський.

- Робите успіхі. Але існують потвори, які ще огидніші.

- Господи, ви мене лякаєте.

- Побачите завтра.

Весь вечір Магда з Мюллером грали в карти проти Томашевських, Коваль спостерігав за грою, а Семмі лежала навзнак на лавці та тринькала на гітарі.

Заява пана Андрія усіх заинтригувала, але ніхто його не розпитував про подробиці, бо всі знали, що це - марна справа.

***

Вранці екіпаж був зайнятий патранням та приготуванням щук, яких піймав Томашевський. Роботи навалилось багато, тому лише Семмі нудьгувала, очікуючи прибуття до чергового поселення.

Щук патрали, мили, засолювали.

Згодом Магда з Амалією пішли варити юшку за якимось модним рецептом, а чоловіки лишились закінчувати обробку риби та все прибирати.

Час минув швидко. Коли сьорбали юшку, на горизонті з'явилися будівлі. Трохи дивним було те, що замість звичних бараків мандрівники побачили кам'яні двоповерхові хатини. 

Коли підпливли ближче, то роздивились на березі натовп.

- Мені точно не треба залізти з гвинтівкою на дах?- спитав Мюллер Коваля.

- Ні,- відповів той.- А то ще когось налякаєте.

Баржа неквапливо наближалась до причалу. Стало помітно, що натовп на березі доволі збуджений.

Мюллер стиснув плечима, Томашевські перезирнулись між собою. 

Натовп на березі розмахував папірцями. 

- Гаспадін Коваль, гаспадін Коваль!- заволали звідти, коли стало можливо роздивитись обличчя мандрівників.

- Так, а ну разошлісь!- гримнув на них поселковий голова.

Але ніхто й з місця не зрушив.

Баржа пристала до причалу. Коваль привітав місцеве начальство та показав, який вантаж визначений для них у трюмі. Потім він з місцевим головою, який мав щире українське прізвище Шевченко, пішли до корми, де сіли, звісивши ноги до води, та обговорили справи під кухоль доброго пива.

Визначені головою вантажники почали зносити на берег мішки та ящики, а натовп на березі хвилювався. 

- Гдє Коваль?!- збуджено вігукували вони.- Пазавітє Коваля!

- Не розумію вашої собачої мови,- сказала їм Амалія, але на це ніхто не звернув уваги.

Нарешті прийшов Коваль. Він приніс із собою стілець та сів на нього біля борту.

- Гаспадін Коваль, на каком основаніі мєня здєсь удєржівают?!- заволала кремезна тітка, розмахуючи текою.- Я - украинка, роділась на Украінє, в Днєпрапєтровскє! 

- Немає в Україні такого міста,- відповів їй Коваль.

- Да што ви гаварітє! А раньшє било! Что с моімі запросамі? Когда рєшітса дєло?

- Не знаю,- відповів Коваль, і це викликало справжній вибух емоцій.

На березі заверещали одразу усі. Вони благали, умовляли, погрожували. Один дядько підскакував від збудження і кричав:

- Мєня должни забрать етой баржєй! Слишітє! Мєня! Должни! Забрать!

- Я нічого нікому не винен,- сказав Коваль.- Хто сунеться на баржу - пристрелю.

- Що тут взагалі відбувається?- спитала його Семмі.

- Тут ті, хто під час нападу Росії на Україну жили та працювали у країні-окупанті. І розповсюджували антиукраїнську пропаганду. Тут не лише колишні українці. Є таджики, літовці, узбеки. Багато кого є.

Коваль говорив голосно, щоб його чули на березі.

- Ето не вам рєшать бившіє ми ілі нєт,- відповів йому високий чолов'яга.- Тішє, дайтє сказать! Ви отвєзлі наші заявленія о нєзаконності удєржіванія нас здєсь?

- Так.

- І что?

- Не знаю.

- Ну што значіт: "Не знаю"!- розлютився чолов'яга.- А кто знаєт?

- Мені нічого не казали. І забирати звідси нікого не наказували.

- Значіт, ви самі должни билі паінтєрєсавацца!

- Я нікому нічого не винен,- повторив Коваль.

- То єсть, вам наплєвать, что ми тут в такіх условіях?!- заволали декілька голосів відразу, і весь натовп почав обуренно лементувати.

- А що не так з умовами?- не второпав Коваль.- Житло у вас є, їсти дають, а більше ж вас нічого не цікавить.

- Самі попробуйтє здесь пожіть!- крикнула горласта тітка у вишиванці.

- Ні, не хочу,- відповів Коваль.- Я - українець, громадянин своєї держави, яку захищав під час московської навали, а не перебіг до ворога. Ніколи не жив на Московії і не буду.

Після цих слів натовп наче вибухнув.

- Ви нє билі такіє умниє, когда Крим і Донбас просралі!

- На Украінє я нє могла работать по своєму профілю!

- Русскіє нам нє врагі!

- Ви за ето отвєтіте, товаріщ Коваль!

Мандрівники розгублено дивились на перекошені пики з виряченими очіма, слухали образи та погрози. І Амалія навіть притислась до Яна.

- Чому ж ви нє вєрнуться і не охранять свою країну?- спитала Семмі у всіх відразу.

- Ви пасматрітє, нас чєрномазая учіть будєт!- вигукнула потворна тітка із-за спин чоловіків.

- Я би вєрнуться,- зізналась Семмі.

- А у мєня тут работа била!- заволав високий чолов'яга.- Я машіну купіл! І што мнє - всьо бросіть із-за того, что в Кієвє кто-то там на майданє скакал с кастрюлєй на головє?!

- Там і досі скачуть,- відповів Коваль.- З каструлями, казанами, пательнями. Одного бачив - чашу від мультиварки на голову начепів.

- Очєнь смєшно,- сказав чолов'яга.- Прімітє от мєня новоє заявлєніє о восстановлєніі укрАінского гражданства.

- Давайте.

- І жалобу вазьмітє. На вас, мєжду прочім, жалоба.

- Давайте і скаргу.

- Таваріщі, пєрєдавайтє свої докумєнти!

З натовпу потяглись руки з листами. Чолов'яга зібрав їх та вручив Ковалю.

- І уж пастарайтєсь нє патерять,- наказав він.

- Добре,- сказав Коваль.

- І пабистрєй там!

- Ми навіть на обід не залишимось.

Дійсно, Коваль домовився з Шевченком, що баржа у цьому поселенні не затримається. Тільки-но місцеві вивантажили своє, як Мюллер втягнув трап.

Семмі дивилась з борта на поселок, на охайні будиночки, чисті вулиці, квітучі дерева, і на душі в неї було гідко та брудно.

***

Ввечері Коваль рівно склав усі заяви та скарги і положив їх у палаючий мангал. Екіпаж сидів у альтанці та спостерігав, як вогонь з'їдає лист за листом. Заяви та скарги чорніли, скрутювались і розлітались червоними іскрами.

Не хотілося ані розмовляти, ані співати. Спочатку Семмі, а за нею усі інші зайшли зі своїх пристроїв у інтернет.

Крізь тонкі хмари просвічував місяць, хвили плескали по борту. І Магда, піднявши голову, раптом подумала: а ось коли все закінчиться, як же тоді без Мюллера, Коваля і Томашевських, але тут саме завантажився ролік, який вона хотіла подивитись, і ця думка зависла у неї у голові, а згодом забулася.

Вранці всі не виспались і ходили, наче варені.

Як завжди.

Але цього дня було трохи не так. 

Всіх розбудив Коваль.

- Збирайте речі,- наказав він.

- Щось сталося?- питали його.

- Так, сталося,- відповідав Коваль.- Я чекаю підтвердження.

Мандрівники зібрали речі та упаковали їх у величезні дорожні сумки, лише Семмі вийшла на палубу з невеличким рюкзачком.

- Пане Коваль,- заговорила Магда.- Я вважаю, що ми заслуговуємого того, аби з нами не грались у таємниці.

- Руські підняли бунт,- сказав Коваль.- Підтвердження інформації поки що немає. Повідомлень про загиблих немає. Канали зв'язку заблоковані. 

- Це ж не ми їх спровокували?- запитала Семмі.

Вигляд в неї був вкрай нещасний.

Коваль відповів:

- Не знаю. Інформація обмежена. 

- Вони ж не зможуть дістатися баржі?- насідала Семмі.

- Візьміть себе в руки!- гримнула Амалія.- Нам всім тут непереливки!

Коваль промовчав. Він чекав підтвердження, а його не було, і всі знаходились біля нього. Мюллер нервово їв бутерброд з ковбасою, Магда намагалася читати, Томашевськи просто мовчки стояли, дивлячись на берег, Семмі сіла на палубу, обіняйла коліна та положила на них голову. 

Десь за півгодини з'явився сторожевий катер. Він наздогнав баржу, причалив до борту, і на палубу відразу ж полізли озброєнні вояки. Старший групи підтвердив інформацію про бунт, повідомив, що є загиблі, і наказав мандрівникам евакуюватися.

- Я - капітан цього судна, і мушу залишитися,- сказав йому Коваль.

- Капітан тепер він,- старший групи хитнув головою у бік молодого офіцера з наліпками лейтенанта.

Озброєні люди роздивлялись баржу. Магда показала своє обладнання та передала його медику групи.

- Просимо до катеру,- наказали військові.

Спочатку ніхто не хотів залишати баржу. Першим до катеру стрібнув Мюллер, за ним потягнулись інші, передаючи один одному речі. Коваль встиг показати лейтенанту пульт керування, і той запевнив колишнього капітана, що впорається. Старший групи теж стрибнув до катеру та відвіз мандрівників до пункту збору, куди звозили людей з адміністрацій.

Там вже з'явився цілий табір.

Магда відправилась подивитись, чи не потрібна кому медична допомога, а Мюллер пішов до військового начальства, аби запропонувати свої послуги у охороні. 

- Саманто, не бійтеся, ми вас тут не кинемо,- сказала Томашевська.

Семмі виглядала нездоровою та пригніченою.

- Я не цього боюся,- відповіла вона.- А раптом руські прийдуть сюди та нападуть на табір? Тоді ж доведеться битися... І вбивати.

- У чотирнадцятому році ми, українці, теж боялися вбивати,- заговорив Коваль.- В нас тоді руські вважались братським народом. Мільйони змішаних родин. Родичі, співслуживці, однокашники, друзі, знайомі... А от руські такими речами не переймалися та відразу почали катувати і вбивати.

Підлетів гвинтокрил, який привіз людей з поселка Полтавця.

- Всі наші живі,- сказав Ковалю заступник голови.- Хоча, є поранені. Полтавець залишився там, але його все одно привезуть. Багато споруд спалили, мабуть нашого поселка вже не буде.

- Отакої,- втрутилась Амалія.- У вас там такій смішний Пахом. Викаблучувався поперед нами за звільнення від роботи, а в самого у голові були суцільні бунти та погроми.

- Нічого в тій голові взагалі не було,- відмахнувся заступник Полтавця.- Понапивалися, закортіло створити подвиг, як прадіди у сорок п'ятому - і почалося. Запалили у одному поселку - побігли до іншого. Треба щось міняти, обмежувати їм свободу пересування, я не знаю.

День минув швидко. Ввечері людей почали перевозити до аеродрому, на який прилетіли транспортні літаки. Спочатку забирали поранених та жінок, але з баржі Коваля не поїхав ніхто. В Магди була робота, Амалія допомогала їй, а Семмі вчинила справжній скандал, відбивалась і кричала, що вона анітрохи не гірша за волонтерів з чоловічими статевими ознаками.

Коли стемніло, люди розклали багаття. Гвинтокрили та автівки підвозили нових робітників адміністрацій.

Руські наче показилися, говорили вони. Раніше такого не було, хоча різного роду бунти спалахували щорічно. Сторіччя перемоги у Другій Світовій війні руські відмічали погромами та пожежами. На пропозицію здатися волали, що русскіє нє здаюцца, та, звичайно, здавалися, коли їх починали розстрілювати з дронів.

Ніхто не знав, що робити з полоненими руськими, пропозиції були самі різні.

Коли стемніло, по усьому табору розпалили багаття.

- А руські не сунуться на вогник?- занепокоєно спитала Амалія.

- Нехай,- войовниче відповіла Магда.

Екіпаж Коваля сидів навколо багаття. Ніхто не розмовляв, тільки слухали новини від людей, що прибували. Бунт здебільшого подавили, і зараз виловлюють руськіх, які потікали зі своїх бараків. Всі адміністрації евакуюють, керувати всім залишаться військові. 

До літака екіпаж Коваля забрали вночі і відразу ж перевезли до Київа, а вже звідти всі роз'їхалися по домівках.

***

Семмі змусили виступити на зборах друзів руського народу відразу ж по ії прибуттю. Вона вийшла до трибуни та подивилась на тих, хто збирався ії слухати.

Звичайні люди, не хворі, не дурні, не злочинці.

Що з ними не так?

- Руські щасливі там в себе, на Росії,- сказала Семмі.- І наша дружба їм не потрібна. В мене все.

Відразу після цієї промови Семмі виключили з клубу друзів Росії, але він і сам проіснував дуже недовго, бо такі організації заборонили після бунту на сторіччя перемоги у Другій Світовій війні.

В той же день п'яна, як чіп, Семмі сидючі на порозі будинку Чамберса, кричала в телефон:

- Ґей, ти, чому тебе немає вдома?! Ми з тобою разом зростали в приюті, пам'ятаєш? Спробуй лише вимкнути телефон! Тут тілько-но двоє поліціянтів обіцяли мене заарештувати, тому мені втрачати нічого!

Чамберс подзвонив одному зі своїх знайомих підприємців і сказав:

- В мене на ґанку сидить дурна, п'яна баба. Ти молодий, спортивний, обізнаний. Забери ії, з тобою вона піде. Веди, куди хочеш. І якщо зможеш стати ії бой-френдом хоча б на три місяці, я відкрию тобі кредит на твоїх умовах.

- Ти продав сестру,- сказала йому за вечерею дружина, коли він розповідав їй про все це.

- Чорт з нею,- відповів Чамберс.

Невдозі Семмі завагітніла, але ще встигла зі своїм нареченим відвідати Магду, яка зібрала всіх на свій день народження восені. 

Патріарх великої родини Коваль та одинак Мюллер встигли вийти на пенсію, Томашевські збиралися відкрити курси з рукопашного бою, але щось в них не дуже складалося.

На дні народження Магди, ввечері гості вийшли у двір посідали на лави у альтанці, після чого ювілярша видала Семмі і Яну гітари.

- І що буде?- спитав хтось з родичів.

- Слухай,- відповіла Магда.

Семмі з Яном подивилися один на одного, заграли та заспівали, весь колишній екіпаж Коваля підхопив, а потім почали приєднуватись інші гості.

Love me tender, love me sweet

Never let me go

You have made my life complete

And I love you so,- лунало на дворі.

І виходило дуже добре.


promo peaceinukraine march 15, 2021 15:56 16
Buy for 20 tokens
Все слышали такую сказку, что якобы украинцы, белорусы и русские – это братский единокровный народ, который происходит якобы от триединой древнерусской народности. Ученые открыли страшную тайну – мы не братья. Праславянский этнос, конечно, существовал где-то со II тысячелетия до нашей эры, из…